У Радянському Союзі хутряні шапки для жінок були більше, ніж просто захистом від холоду.

Часто жінки не знімали ці головні убори навіть у приміщенні, наприклад, у театрах або ресторанах. Причини такої поведінки криються у моді, соціальному статусі та практичності.

Перші хвилі популярності хутряних шапок з’явилися разом із розвитком кіноіндустрії. Головні герої фільмів 50-60-х років задавали тренд, який підхоплювали глядачі. Зокрема, після виходу фільму “Дівчата” шапки з хутра оленя стали символом стилю, хоча були дорогими і доступними не для всіх.

У 70-х об’ємні шапки з лисиці або песця, як у героїні Барбари Брильської з “Іронії долі”, стали новим еталоном моди. Жінки наслідували не тільки зовнішній вигляд, але й поведінку персонажів, які залишали головні убори на собі за будь-яких обставин.

Крім цього, хутряні шапки в СРСР несли в собі важливе символічне значення. Вони були ознакою забезпеченості, адже купити якісну шапку з норки чи лисиці було непросто. Жінки, які володіли такими речами, відчували гордість і бажали продемонструвати їх оточенню. Навіть у приміщенні залишати шапку в гардеробі було ризиковано через страх втратити цінну річ, оскільки гардероби не відповідали за збереження таких предметів.

Через високу вартість хутряні шапки часто ставали об’єктами крадіжок. Щоб уникнути цього, жінки іноді навіть пришивали до шапок спеціальні гумки, які натягували під підборіддя. Хутряні шапки та інші дорогі речі купувалися на десятиліття, тому їх дбайливо зберігали, нерідко одягаючи навіть у приміщеннях.

Іншою причиною носіння шапок у приміщенні була турбота про зачіску. Під теплими головними уборами модні начоси та кучері втрачали форму, а волосся швидко ставало неохайним. Деколи шапка маскувала немите волосся, що додатково пояснює, чому жінки не поспішали її знімати. Іноземні знаменитості, як-от Елізабет Тейлор, також задавали приклад, показуючи, що носіння хутряних шапок є стильним навіть у теплих приміщеннях.