У Радянському Союзі подорожі за межі країни були майже неможливими. Лише обрані мали шанс побачити світ за “залізною завісою”.

Після Жовтневої революції 1917 року виїзд за межі СРСР фактично заборонили. Уже з 1934-го втеча за кордон вважалася зрадою Батьківщини, а в 1935 році Сталін запровадив смертну кару за незаконний перетин радянського кордону. Покарання загрожувало не лише “втікачам”, а й їхнім рідним.

Влада побоювалася, що радянські громадяни, побачивши життя на Заході, більше не захочуть повертатися. Також існував страх, що вони розкажуть про реальні проблеми всередині країни та зруйнують образ “щасливого радянського народу”.

Щоб отримати дозвіл на виїзд, громадянину потрібно було пройти довгу процедуру. Необхідно було:

  • отримати письмову згоду керівництва підприємства;
  • пройти схвалення профкому й політкому, часто із хабарем;
  • зібрати повний пакет документів для ОВІРу — від паспортів до характеристик і пояснень мети поїздки;
  • пройти перевірку КДБ, яка могла тривати кілька місяців.

Навіть після цього рішення могло бути негативним. Тих, кому відмовляли, називали “відмовниками”. Тим, хто проходив усі перевірки, надсилали закордонний паспорт, за який потрібно було заплатити 105 карбованців.

Кому дозволяли виїзд за межі СРСР
Побачити інші країни могли лише представники певних професій — дипломати, розвідники, високопосадовці, науковці, діячі культури та спорту. Навіть для них виїзд залишався складною процедурою.

Крім того, у закордонні відрядження направляли:

  • будівельників, які зводили підприємства за кордоном;
  • рибалок на довгі морські рейси;
  • цивільних пілотів;
  • працівників Міністерства зовнішньої торгівлі.

Для відряджень потрібно було скласти анкету, отримати характеристики, медичну довідку та схвалення парткому. Кандидат мав бути перевіреним, досвідченим і без “плям” у біографії. Перед від’їздом його викликали на парткомісію або навіть у ЦК КПРС, де проводили співбесіду та надавали інструкції щодо поведінки за кордоном.

За радянськими громадянами стежили навіть під час перебування за кордоном. Вони жили у визначених місцях, спілкувалися з обмеженим колом людей, а будь-які підозрілі дії негайно фіксувалися та передавалися у відповідні органи.

Працівників оборонної, військової та космічної галузей не випускали з країни взагалі — під час прийняття на роботу вони підписували зобов’язання про невиїзд.

Ситуація змінилася лише у 1991 році, коли Михайло Горбачов підписав закон, що дозволяв радянським громадянам вільно виїжджати за кордон і повертатися назад. Цей документ фактично поклав край ізоляції, яка тривала понад 70 років.

Після цього “залізна завіса” остаточно впала, і радянські люди вперше отримали можливість побачити світ без обмежень.