Зоологи розвінчали популярну вигадку про здатність гризуна метати шипи

Популярне уявлення про те, що дикобрази здатні відстрілюватися власними голками під час нападу хижаків, виявилося давньою оманою. Фахівці з дикої природи наголошують, що анатомія тварини взагалі не передбачає механізмів для дистанційного метання колючок. Попри мирну вдачу цього ссавця, його справжній спосіб самооборони залишається вкрай руйнівним і здатним покалічити або навіть знешкодити нападника.

Насправді колючки дикобраза є щільним видозміненим волоссям, що складається зі звичайного кератину. У спокійному стані вони щільно притиснуті до спини, однак у хвилини небезпеки м’язи тварини напружуються, підіймаючи голки дибки для візуального залякування ворога. Якщо ж психологічний ефект не діє, ссавець переходить до активної оборони, завдаючи різких ударів потужним хвостом, на якому зосереджена велика кількість колючок.

Завдяки мікроскопічним зворотним щербинкам на кінчиках, вістря миттєво впиваються в тіло агресора і легко відокремлюються від шкіри самого гризуна. Будь-які спроби нападника висмикнути шипи чи просто активні рухи призводять до того, що зазубрені елементи занурюються ще глибше в тканини. Це спричиняє сильний больовий шок і відволікає ворога, даючи дикобразові шанс непомітно втекти.

Наслідки таких поранень для хижаків часто мають фатальний характер. У місцях уколів виникає сильний запальний процес, а уламки шипів провокують гнійні абсцеси та небезпечні бактеріальні інфекції. У найтяжчих випадках застрягла голка продовжує рухатися всередині м’язів, пошкоджуючи життєво необхідні органи, що без допомоги призводить до загибелі нападника від зараження або внутрішніх травм.

Сам дикобраз майже не відчуває наслідків контакту, адже арсенал із понад тридцяти тисяч шипів постійно відновлюється природним шляхом. На формування нового кератинового елемента замість втраченого організму потрібно трохи понад троє місяців. Уповільнити цей процес може хіба що зимове голодування, коли тварині бракує поживних речовин для синтезу білка.