У XIX столітті британський мільйонер Джозеф Вільямсон протягом 34 років наймав робітників для будівництва масштабної мережі підземних тунелів під Ліверпулем.

Чоловік не залишив після себе креслень або пояснень щодо призначення споруд, а їхня структура тривалий час породжувала різноманітні припущення. Лише через майже два століття дослідники наблизилися до розгадки цієї таємниці.

Як повідомляє Xataka, у 1806 році Вільямсон придбав земельну ділянку за кілька кілометрів від центру Ліверпуля. Відтоді й до своєї смерті у 1840 році він організовував масштабні будівельні роботи. Найняті ним люди прокладали підземні проходи, облаштовували сходи, підвали та великі приміщення на різних рівнях.

За окремими оцінками, площа всієї підземної мережі може становити близько 2,6 квадратного кілометра, однак її остаточні розміри досі не встановлені.

Серед найвизначніших споруд комплексу дослідники виділяють так званий «Банкетний зал». Це склепінчасте підземне приміщення завдовжки приблизно 20 метрів і заввишки понад вісім метрів. Під час досліджень також виявили конструкції з двома-трьома ярусами та галереї, які заглиблюються щонайменше на 18 метрів. За свідченнями деяких добровольців, окремі частини комплексу можуть сягати 27 метрів під землею.

Після смерті Вільямсона підземні приміщення поступово занепали. Їх почали використовувати як стихійні звалища, а згодом частину споруд засипали побутовими, промисловими та комерційними відходами й фактично поховали під землею. Через відсутність документів про призначення комплексу з’явилося чимало припущень. Зокрема, деякі дослідники вважали, що тунелі могли використовувати для контрабанди.

Інша версія полягала в тому, що мільйонер облаштовував підземний притулок на випадок апокаліпсису. Прихильники цієї гіпотези припускали, що на його дружину Елізабет вплинув проповідник, який передбачав наближення кінця світу.

У 1989 році було створено «Товариство Джозефа Вільямсона», учасники якого взялися за вивчення підземного комплексу. Після приблизно трьох десятиліть досліджень вони дійшли висновку, що найбільш переконливим поясненням будівництва могла бути благодійність.

На початку XIX століття Ліверпуль переживав складний період: тисячі людей не мали стабільної роботи та змушені були покладатися на випадкові заробітки. Через механізацію виробництва багато ремісників втратили можливість заробляти, а після завершення Наполеонівських воєн у 1815 році до міста поверталися солдати, яким також було складно знайти роботу.

За цією версією, Вільямсон використовував власні статки, щоб забезпечити нужденних людей заробітком і можливістю опанувати будівельні професії. На користь такого припущення свідчать особливості деяких споруд. Зокрема, волонтери знайшли котловани, які, судячи з усього, викопували лише для того, щоб згодом знову засипати. Такі роботи не мали очевидної практичної чи економічної мети, проте могли забезпечувати зайнятість великої кількості людей протягом тривалого часу.

Додатковим підтвердженням цієї гіпотези стали записи про хрещення в сусідній церкві. Дослідники звернули увагу, що деякі місцеві сім’ї називали своїх дітей на честь Джозефа Вільямсона.