У Радянському Союзі жувальна гумка тривалий час залишалася справжнім дефіцитом. Для більшості дітей вона була недосяжною екзотикою, яку привозили лише з-за кордону. Через це школярі шукали альтернативи та нерідко використовували природні або навіть будівельні матеріали замість справжньої жуйки.

Лише наприкінці 1970-х років у країні налагодили власне виробництво цього продукту. До того часу жувальна гумка вважалася символом західної культури та не заохочувалася владою.

Офіційної заборони на жуйку в СРСР не існувало, однак ставлення до неї було негативним. Радянська пропаганда часто представляла жувальну гумку як атрибут капіталістичного способу життя, а вчителі та лікарі переконували дітей у її нібито шкідливому впливі. Через це продукт не належав до пріоритетних товарів для виробництва й майже не був представлений на радянському ринку.

Масове виробництво жувальної гумки в СРСР розпочалося лише наприкінці 1970-х років після зростання попиту серед населення.

До появи фабричної жуйки діти часто жували смолу хвойних дерев або будівельний гудрон. Такі замінники не мали смаку сучасної жувальної гумки, проте дозволяли наслідувати популярну звичку, про яку багато хто чув від знайомих або бачив у закордонних фільмах.

Справжня жуйка залишалася рідкісним товаром, доступним лише тим, хто мав родичів чи знайомих за кордоном.

Одним із перших підприємств, яке почало випускати жувальну гумку в СРСР, став естонський завод «Kalev». Для виробництва використали модернізоване обладнання, що раніше застосовувалося для виготовлення ірисок. Перші радянські жуйки продавалися за доступною ціною та мали кілька популярних смаків, серед яких м’ята й апельсин.

Напередодні Олімпіади-80 виробництво жувальної гумки почали розширювати й в інших республіках Союзу. Для цього навіть закупили спеціальне обладнання за кордоном. Нові жуйки випускали зі смаками полуниці, малини, кави та цитрусових, а до їхнього складу входили синтетичний каучук, харчові полімери, цукрова пудра та натуральні ароматизатори.